українськарусскийСвобода! Справедливiсть! Солiдарнiсть!
Соцiал-демократична партiя України (об`єднана)
контакти | карта сайту | про проект
Конкурс: Мільйон червоних троянд
2.Відродження соціал-демократичного руху та формування системи багатопартійності (1988-1994 рр.)


Перебудова та початок демократизації суспільства. - Соціал-демократична асоціація. Утворення оргкомітету зі скликання Установчого з'їзду та І (установчий) з'їзд партії (1990). Утворення СДПУ та ОСДПУ. Діяльність партії протягом 1990-1992 років. Конференція СДПУ (листопад 1990). - ІІ з'їзд партії (жовтень 1991 р.). Підтримка Акту про незалежність та кандидатури В. Чорновола на посаду Президента України. Реєстрація партії Мінюстом. - ІІІ з'їзд партії (1992). Ухвалення робочого проекту Програми партії. - Об'єднавчий процес між СДПУ та ОСДПУ. ІV з'їзд СДПУ (1992). Основні статутні та ідеологічні засади об'єднання. - V з'їзд партії (1993), об'єднання з частиною партійних організацій ПДВУ. - Вибори 1994 року. VІ з'їзд партії (1994), аналіз виборів, розкол на дві організаційні структури. Процеси в партії влітку 1994 року. Президентські вибори (1994) та позиція партії. - VІІ з'їзд партії (1994), спроба ліквідації наслідків розколу, прийняття нової редакції Декларації принципів, курс на об'єднання всіх соціал-демократів в лавах єдиної партії.



Період радянської влади на території України (1920-1991) характеризується монополією на політичну владу КПРС та її української філії - КПУ. Діяльність інших політичних партій в СРСР та в Україні не дозволялася. Тому в цьому дослідженні немає аналізу періоду від 1920 до 1985 року.


Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС висунув ідеї трансформації радянського суспільства через "перебудову". Цей термін уперше був застосований новообраним Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим. ХVІІ з'їзд КПРС, наступні пленуми її ЦК проголосили - на розвиток ідей перебудови - також тези щодо плюралізму думок, демократизації суспільства тощо. Більшість цих тез так і залишилась деклараціями, але послаблення політичного та адміністративного тиску дало можливість поступовому виходу "з підпілля" іншим ідеям, іншим проектам розвитку суспільства.


У другій половині 80-х років починають повертатися з в'язниць і заслань колишні дисиденти. Одночасно починають відновлювати свою діяльність організації, що раніше перебували в глибокому підпіллі, зокрема Українська група сприяння виконанню Гельсінкських Угод (Українська Гельсінкська Спілка), утворюються Український культурологічний клуб, видаються брошури та листівки ("самвидав") тощо. Поширюються політичні дискусійні клуби, перестають бути заборонені (хоча зі збереженням певної цензури) опозиційні КПРС за своїм змістом музичні та літературні твори. Все це готувало ґрунт для подальшого поступу національного відродження.


У лютому 1989 року газета Спілки письменників УРСР "Літературна Україна" друкує проект статуту "Народного руху України за перебудову". Вибори 1989 року народних депутатів СРСР, які вперше після 20-х років пройшли майже незалежно, наочно засвідчили, що національне відродження набирає сили. У західних областях України, Києві, Харкові та інших великих містах перемогу здобули або відверті опозиціонери, або відомі письменники, діячі культури і мистецтва, при цьому партійним функціонерам КПРС найвищого гатунку була фактично висловлена недовіра. Цей успіх було закріплено наступного року, коли відбулись вибори народних депутатів УРСР. Тоді ще частина "мастодонтів" від політики пішла в небуття, а багато хто, отримавши "путівку в життя", обравшись депутатом - розпочав нову карколомну кар`єру, неможливу за інших часів2.


У вересні 1989 року в місті Києві відбувся установчий з'їзд Народного руху України за перебудову (НРУ), який очолив всезростаючу хвилю національного відродження. Слід зазначити, що НРУ зразка 1989 року за своєю організаційною і ідеологічною формою був не партією, а радше народним фронтом, об'єднанням людей різних національностей у боротьбі з існуючою диктатурою комуністичної партії. У той же час КПУ не проявляла гнучкості, діяла старими перевіреними методами - залякування та примусу, забуваючи про те, що джин уже виліз з пляшки і назад його загнати буде дуже складно. Продовженням хвилі супротиву стала "Революція на асфальті" - виступ студентів проти уряду В. Масола.


Наприкінці 80-х років у Львові, Києві, Донецьку, Сумах, Сімферополі та інших містах України виникають соціал-демократичні гуртки, спілки, об'єднання, клуби, які на початку 1989 року утворили Соціал-демократичну асоціацію України (СДА). СДА входила на федеративних засадах до Соціал-демократичної асоціації СРСР і підтримувала тісні зв'язки з соціал-демократами інших союзних республік.


У грудні 1989 року СДА ухвалює рішення про утворення партії. А в березні 1990 року науково-практична конференція соціал-демократичних організацій і об'єднань ухвалила проект декларації принципів української соціал-демократії та рекомендувала її як програмний документ новостворюваної партії, сформувала оргкомітет із проведення установчого з'їзду (голова А. Носенко).


25-27 травня 1990 року в Києві відбувся Установчий з'їзд соціал-демократичних організацій України, в роботі якого взяли участь 86 делегатів. Дата та місце проведення з'їзду неодноразово переносилися через протидію влади. Після відкриття на з'їзді розгорнулась запекла дискусія з ідеологічних питань. Одна частина делегатів (меншість, вони згодом утворять ОСДПУ) наполягала на тому, що демократичний соціалізм і марксизм "з людським обличчям" є тотожними термінами, в той же час інша частина заперечувала це, спираючись на положення Стокгольмської декларації Соцінтерну. Ще одним питанням, з якого точились суперечки, стало ставлення до Союзу РСР. Так більшість (у майбутньому СДПУ), наполягала на боротьбі за незалежність України, а меншість - за збереження СРСР як федеративної держави на основі нового Союзного договору. Після двох днів суцільних суперечок було проведено два окремі з'їзди, утворено дві окремі партії.


27 травня 1990 року відбувся І (Установчий) з'їзд Соціал-демократичної партії України (СДПУ). До порядку денного з'їзду було внесено такі питання: прийняття Статуту партії; Декларації принципів; визначення назви партії; вибори керівних органів; прийняття резолюцій. Голосами 58 делегатів3 з'їзд прийняв Статут, Декларацію принципів, співавтором якої був нинішній член Політбюро СДПУ(О) О. Мустафін. Окремою резолюцією з'їзд доручив Правлінню та Раді розглянути питання про входження до Соціал-демократичної асоціації.


З'їзд обрав керівні органи у складі - Правління СДПУ: А. Носенко (голова Правління, нині голова Контрольної Ради СДПУ(О)), О. Голод (секретар Правління), В. Вовк (політичний редактор), Д. Редько, В. Майборода, А. Філатов, О. Балюра та Раду СДПУ: А. Павлишин (голова ради), А. Тарельник (голова програмно-політичної комісії), Б. Зон (голова інформаційно-видавничої комісії), А. Горбенко (голова правозахисної комісії), В. Лучко (голова культурно-національної комісії), В. Гридякін (голова комісії з міжнародних зв'язків), Є. Міненко (голова комісії з робітничих та молодіжних рухів), Ю. Матко (голова контрольно-ревізійної комісії)4 . Пріоритетними напрямками роботи на першому етапі були визнані: теоретично-ідеологічний та просвітницько-пропагандистський. З'їзд відхилив точку зору щодо необхідності форсованого зростання кількісного складу, "оскільки на початку епохи плюралізму та демократії це можливо лише за рахунок теоретичної невизначеності, декларативності засад, аморфності соціальної бази. СДПУ обрала свій шлях партійного будівництва, об'єднуючи людей на ґрунті продуманих концепцій, а не під прапорами популістських гасел"5 .


Головною своєю метою партія проголосила боротьбу за рішучі політичні та економічні реформи, за незалежність України. В умовах існування Радянського Союзу й монополії комуністичної партії на владу досягти цієї мети можна було лише об`єднавши всі демократичні сили. СДПУ виступила ініціатором створення Спілки демократичних сил, а згодом - блоку "Демократична Україна"6 . Партія стала асоційованим членом Народного Руху України, який тоді об`єднував різні демократичні партії - від республіканців до соціал-демократів. Представники СДПУ намагалися перетворити Рух на політичну коаліцію реформаторів. Згодом, коли керівництво Руху почало перетворювати організацію на партію правого спрямування, соціал-демократи змушені були залишити його лави7 .


24-25 листопада 1990 року в Києві відбулася І конференція СДПУ, на якій було прийняте рішення щодо збільшення чисельності, у зв'язку із встановленою Президією Верховної Ради УРСР квотою для реєстрації. Крім того, було заслухано звіти членів Правління партії, розглянуто питання про політичні завдання СДПУ, реорганізацію структури партії, участь у коаліціях з іншими партіями, входження до Політичної Ради НРУ тощо. На конференції ще раз було підкреслено, що "СДПУ об'єктивно належить до модерністського або "правого" крила світової соціал-демократії. Заперечуючи традиційну ідею соціалізму, ми говоримо про наше прагнення солідарного суспільства і добиваємося балансу інтересів і відповідальності кожного за своє життя"8. Відбулися також зміни у складі керівних органів, зокрема, секретарем Правління обрано А. Коваля, членами Правління - О. Сугоняку та В. Шпаковича, головою Ради партії став А. Тарельник. На конференції неодноразово підкреслювалося, що "тільки та соціал-демократична партія має перспективу, яка спирається на профспілковий, кооперативний та робітничий рухи"9 . Було прийнято рішення приділити цим напрямам особливу увагу, зокрема, такі обов'язки були покладені на нових членів Ради СДПУ О. Косенка та В. Макулкіна.


23-24 березня 1991 року в Житомирі відбулася науково-практична конференція СДПУ, на якій було розглянуто ситуацію щодо соціально-політичного стану в СРСР і в Україні (підсумки референдуму 17 березня), програмні питання, завдання внутрішньопартійної роботи, зовнішньо-партійні зв'язки. На думку учасників конференції "на сьогодні необхідна консолідація не просто опозиції КПУ, а всього спектру демократичних сил"10. Партія заявила, що перехід частини державних керівників на некомуністичні позиції відкриває шлях до співробітництва з ними. Проте це співробітництво можливе лише за умови проведення справді рішучих економічних і політичних реформ. Справедливість цього висновку наочно довели події серпня 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, але влада і власність залишилися в руках колишньої партійно-державної номенклатури. Саме тому СДПУ виступила проти неї на президентських виборах у грудні 1991 року11 .


26-27 жовтня 1991 року в Донецьку відбувся ІІ (позачерговий) з'їзд СДПУ, на якому були присутні 52 делегати, які представляли 16 організацій та 235 членів партії. До порядку денного внесено такі питання: деякі тенденції політичного розвитку України та проблеми становлення СДПУ; міжнародні зв'язки; становлення соціал-демократії на Україні; зміни в Статуті партії; соціальний захист населення, відносини з профспілками та економічна реформа; звіт Правління партії; обрання нового керівництва. Делегати з'їзду наголошували, що "партія повинна бути партією балансу: між правами людини і нації, праці і капіталу, свободи і відповідальності"12.


З'їзд обрав Правління у складі: О. Сугоняко (Голова партії), В. Вовк (заступник Голови партії, політичний редактор партії), А. Коваль (заступник Голови партії), М. Заріцький (секретар Правління партії), А. Носенко (секретар з міжнародних зв'язків), Є. Міненко, О. Косенко, А. Горбенко, Б. Сініцин, А. Тарельник, Ю. Збітнєв, Д. Редько, В. Шпакович, О. Мустафін, Ю. Зюзін, Г. Швидюк та голову Ради партії А. Філатова13.


З'їзд прийняв постанови: про організаційне становлення партії, про підтримку кандидатури В. Чорновола на посаду Президента України та резолюцію "Про республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності", в якій закликав усіх громадян України підтримати на референдумі цей Акт. В резолюції "Про державний устрій України" наголошувалось, що партія виступає за незалежність України, запровадження земельного устрою, гарантії національно-культурної автономії всім національностям.


1 листопада 1991 року Міністерство юстиції України зареєструвало СДПУ. Це сталося після майже півторарічного листування з міністерством, відписок та інших спроб перешкодити легальній діяльності партії.


Соціал-демократи разом з іншими реформістськими групами були одними з ініціаторів створення об'єднання "Нова Україна"14 (згідно з рішенням Правління партії від 21 березня 1992 року СДПУ увійшла до нього колективним членом), а також загальнонаціональної кампанії за зміну уряду в 1992 році. Щоправда, вже під час створення "Нової України" з`ясувалося, що в поглядах на мету і засоби реформ між реформаторськими силами існують значні розбіжності. Виникла нагальна потреба визначення нової політичної стратегії партії.


Період між ІІ і ІІІ з`їздами характеризується, з одного боку, пожвавленням практичної роботи, а з іншого, наростаючими розбіжностями поглядів у керівництві партії. У січні 1992 року подає у відставку заступник Голови партії та політичний редактор В. Вовк, який мотивує це тим, що "процес розробки проекту програми зайшов у глухий кут через розбіжності між членами комісії з його розробки". Правління призначає на місце політичного редактора О. Мустафіна, який і очолює комісію з підготовки проекту програми. Наближення з`їзду загострює суперечності: Голова партії звинувачує деяких членів Правління в самоусуненні від виконання обов`язків, а ті в свою чергу - Голову партії у волюнтаризмі.


23-24 травня 1992 в Києві відбувся ІІІ з'їзд СДПУ, в роботі якого взяли участь 59 делегатів. Обговорено проект Програми, зміни та доповнення до Статуту партії, обрано нове керівництво.


Робочий проект партійної програми передбачав проведення економічних і політичних реформ в інтересах пересічного громадянина. Соціал-демократи висловилися проти надмірного захоплення монетаристськими рецептами реформ, не підкріпленими продуманою програмою соціального захисту. Головною метою економічних перетворень проголошено структурну перебудову економіки, створення можливостей для вільної праці громадян.


З'їзд обрав новий склад Правління СДПУ: Ю. Збітнєв (Голова партії), А. Коваль (заступник Голови партії), В. Скриль (заступник Голови партії), М. Заріцький (голова Правління та відповідальний секретар партії), О. Мустафін, А. Горбенко, Є. Міненко, К. Назаренко, Б. Сініцин, Д. Редько, О. Сугоняко15 , А. Тарельник. З'їзд також прийняв резолюції: "Про організаційну побудову партії", "Про роботу з профспілками", "Про положення в Криму", "Про співробітництво соціал-демократів України та об'єднання СДПУ та ОСДПУ".


Після призначення прем'єром у 1992 році Л. Кучми СДПУ підтримала реформаторські кроки нового уряду. Разом з тим, вона висловилася проти беззастережної підтримки прем'єра, зважаючи на те, що певні заходи уряду не відзначалися реформаторською спрямованістю. Соціал-демократи наголошували, що реформи можливі лише тоді, коли уряд відчуватиме постійну підтримку і разом з тим постійний тиск з боку демократичної опозиції. З огляду на те, що Л. Кучма до свого призначення був членом Ради "Нової України", деякі керівники партії сподівалися на перетворення об`єднання в "кузню кадрів" нового уряду, але цього не сталося і це також було однією з причин "розчарування" в політиці, яку він проводив.


Друга половина 1992 року в середині партії відзначилась широким процесом розбудови, зокрема, чисельність партії виросла за цей період майже втричі, з`явилось декілька нових регіональних парторганізацій. Іншою ознакою цього періоду були напружені переговори між СДПУ та ОСДПУ щодо шляхів можливого об'єднання.


Восени 1992 року відбувся І з`їзд громадської організації "Українська соціально-демократична молодь" (УСДМ). Лідером УСДМ став Д. Даниленко16 .


28-29 листопада 1992 року в Києві відбувся IV з'їзд СДПУ, на який прибуло 110 делегатів, що представляли 1356 членів партії. До порядку денного внесено такі питання: звіт керівних органів; про політичну ситуацію і програму дій партії; прийняття нової редакції Статуту СДПУ; про взаємодію з політичними організаціями України; організаційні питання.


На з'їзді було затверджено умови об'єднання, узгоджені робочими групами двох партій. 28-29 листопада СДПУ, а 12-13 грудня 1992 року - ОСДПУ (на своєму ІІІ з'їзді) затвердили текст Статуту, Декларації принципів та Програмної заяви, обрали керівні органи. Головою Ради СДПУ став Ю. Збітнєв (СДПУ), його заступниками В. Скриль (СДПУ) та П. Амітов (ОСДПУ). Головою Правління став В. Московка (ОСДПУ), його заступниками О. Мустафін (СДПУ) та Ю. Бауман (ОСДПУ), членами Правління від СДПУ стали: М. Заріцький (відповідальний секретар), А. Носенко (міжнародний секретар), В. Нікитюк, Ю. Бакаєв, О. Афонін17 , від ОСДПУ; О. Скоморощенко (секретар з аналітичної роботи), Ю. Буздуган (секретар-скарбник, заступник відповідального секретаря), О. Білоусов, К. Малеєв.


4 березня 1993 року СДПУ отримала нове свідоцтво про державну реєстрацію - реєстрацію об`єднаної партії. У квітні пройшло перше засідання Ради СДПУ в повному складі. Почався процес об`єднання регіональних структур. Але він затягнувся. Причиною тому стали домовленості про об`єднання. Майже 2/3 об`єднаної партії становили колишні члени СДПУ, а члени ОСДПУ лише 1/3, але вибори центрального керівництва пройшли на "паритетних засадах" (тобто 50/50). Так, конференція Київської регіональної організації (місто Київ та столична область) пройшла аж у вересні. Одночасно суперечності назрівали і в центральному керівництві. Удаваний ідеологічний компроміс, досягнутий при об`єднанні, насправді став гальмом у практичній роботі.


Надії покладалися на позачерговий з`їзд партії. Він відбувся 18-19 вересня 1993року в Луганську. На V (об'єднавчий) з'їзд СДПУ прибули 62 делегати від 1573 членів партії, було продовжено об'єднавчий процес - прийнято угоду про об'єднання СДПУ із соціал-демократами Партії демократичного відродження України в єдину Соціал-демократичну партію України18. З'їзд дообрав до складу керівних органів М. Песоцького (заступник голови Ради партії) та Л. Старикову (член Правління партії).


Улітку та восени 1993 року рядом центристських та правоцентристських організацій були проведені акції щодо ініціювання проголошення референдуму з довіри Президенту та Верховній Раді України. Задля збереження громадянського миру Верховна Рада України та Президент Л. Кравчук оголосили про дострокове припинення повноважень. Вибори народних депутатів України було призначено на 27 березня 1994 року, а Президента - 26 червня того ж року, одночасно з виборами органів місцевого самоврядування. Підсумки виборів для партії, яка вперше брала участь як окрема політична сила, були невтішними. У парламенті минулого скликання було 3 депутати-партійці (О. Сугоняко, Ю. Збітнєв та В. Московка), і всі вони програли на цих виборах. Натомість депутатами стали Ю. Буздуган та Г. Ричагов, в перемозі яких не було впевненості.


28-29 травня 1994 року в Києві на VI з'їзді СДПУ було представлено 62 делегати від 13 регіональних організацій партії. Під час роботи з'їзду 17 делегатів на чолі з Ю. Буздуганом залишили залу засідання. Для переговорів з цією групою з'їзд обрав узгоджувальну комісію і доручив Правлінню СДПУ звернутися до інших організацій соціал-демократичної спрямованості з пропозицією про проведення Конгресу Українських соціал-демократів з метою узгодження дій.


Результати парламентських виборів 1994 року, в яких соціал-демократи вперше після 60-річної перерви брали участь як самостійна політична сила і отримали кілька місць у Верховній Раді України, партія оцінила як загальну поразку демократичних сил. Одними з причин цього з'їзд визначив розпорошеність демократичних сил, невизначеність їх головних позицій, недооцінка діяльності ліворадикальних сил. З огляду на це, головним завданням партії проголошено створення соціал-демократичної альтернативи спробам комуністичного реваншу в Україні.


З'їзд обрав Правління в складі: М. Заріцький (голова Правління), Ю. Збітнєв (голова Ради), О. Мустафін (заступник голови Правління), Ю. Говоруха (відповідальний секретар партії), А. Носенко (міжнародний секретар), Р. Марутовський, І. Проценко, М. Песоцький, В. Шпакович. З'їзд також прийняв заяви "Про події в Криму" та "Про перемогу комуністів у Верховній Раді України".


Одним з факторів розколу в партії стало тяжіння деяких лідерів, зокрема Ю. Буздугана, О. Скоморощенка та інших до особи О. Мороза. Саме через ставлення до його особи і сталися основні розбіжності між більшістю і меншістю. Це фактично було повернення тієї частини керівництва партії, коріння якої знаходилось в ОСДПУ, до позиції 1990 року, які призвели до першого розколу. Питання, де проходить лінія між соціал-демократією і соціалізмом, знову стало вирішальним. Наслідком цього розколу практично стало повернення на позиції 1992 року, коли існували дві партії - СДПУ та ОСДПУ. Частина членів партії, яка залишилась з Ю. Буздуганом, практично була тотожна складу ОСДПУ зразка 1992 року.


Після тривалої роботи над збереженням партії 3 вересня 1994 року в Києві 32 делегати зібралися на VII з'їзд СДПУ. Вони представляли 1284 члени партії. З`їзд прийняв рішення: за розкольницькі дії Ю. Буздугана та інших (всього 9 чоловік) виключити їх з лав партії. З'їзд СДПУ також ухвалив нову редакцію Декларації принципів СДПУ, прийняв рішення про проведення програмної конференції СДПУ.


Улітку 1994 року відбулися президентські вибори. СДПУ підтримала кандидатуру В. Ланового, а меншість, яка обрала своїм лідером Ю. Буздугана, - О. Мороза. У другому турі СДПУ підтримала кандидатуру діючого Президента Л. Кравчука, оскільки вбачала в його кандидатурі "меншу з двох зол". Після перемоги Л. Кучми Правління СДПУ констатувало, що поважає вибір народу України, але заявляє про конструктивну опозицію новому Президенту.


1 червня 1994 року Правління партії приймає рішення про консультації і переговори з ПДВУ та ТКУ. За підсумками переговорного процесу планувалося провести науково-практичну конференцію з теоретичних проблем соціал-демократії, на якій проголосити створення нової партії. Але до 14 листопада, коли відкрилася конференція, так і не вдалося усунути всі суперечності і можливий союз розпався. Основною проблемою, що виникла під час переговорів, були умови об`єднання, особливо керівних органів. ПДВУ та ТКУ наполягали на паритетному розподілі портфелів, СДПУ ж, з огляду на досвід попереднього об`єднання, пропонувала виходити з реальних можливостей партій і не встановлювати жорстких обмежень при злитті регіональних структур та керівних органів.


Але партія залишилася вірною своїм ідеям об'єднання всіх соціал-демократів в лавах єдиної партії. Вона взяла курс на об'єднання з Партією прав людини і Українською партією справедливості. 3 грудня 1994 року відбулося спільне засідання Ради СДПУ та Політради ППЛ, на якому були присутні також керівники УПС. На ньому було прийнято рішення щодо підготовки до об'єднавчого з'їзду та сформовано оргкомітет у складі: Ю. Збітнєв (від СДПУ), В. Онопенко (від ППЛ), М. Гречка (від УПС).


Партія прав людини (ППЛ) заснована у травні 1994 року. Партія об'єднувала в своїх лавах представників творчої інтелігенції, юристів, філософів, політологів і належала до партій соціал-демократичної орієнтації. Виходячи з цього, II З'їзд ППЛ ухвалив рішення про об'єднання з іншими організаціями соціал-демократичного спрямування в єдину партію.


Українська партія справедливості (УПС) була створена у 1992 році з членів Спілки ветеранів Афганістану та Союзу "Чорнобиль". Вона була одним з ініціаторів створення Клубу політичних партій, цілої низки політичних заходів і "круглих столів". З дня свого утворення УПС декларувала себе як партія соціал-демократичного спрямування й співпрацювала з СДПУ. На IV З'їзді СДПУ (листопад 1992 року) лідер УПС М. Гречка вперше запропонував ідею об'єднання всіх організацій соціал-демократичного спрямування в єдину партію. Рішення про об'єднання було ухвалено II З'їздом УПС у січні 1995 року19.




2 Серед таких новачків були Л. Кучма (генеральний директор ВО "Південмаш"), В. Пустовойтенко (мер Дніпропетровська), С. Куніцин (інструктор Красноперекопського райкому КПУ), Є. Кушнарьов (завідувач відділом Харківського міськкому КПУ), А. Толстоухов (заступник редактора районної газети), В. Філенко (секретар парткому радгоспу), А. Кінах (начальник відділу суднобудівного заводу) і багато інших.


3 На з'їзді були представлені соціал-демократичні організації з міст Києва, Борисполя (Київської обл.), Борислава (Львівської обл.), Броварів (Київської обл.), Вінниці, Донецька, Керчі (Кримської обл.), Кіровограда, Луцька, Львова, Павлограда (Дніпропетровської обл.), Первомайська (Миколаївської обл.), Рубіжного (Луганської обл.), Севастополя, Сум, Харкова, Ходорова (Львівської обл.), Ялти.


4 З'їзд обрав лише 1/3 членів Ради, інші 2/3 повинні були делегувати місцеві організації партії.


5 "Голос громадянина", N 3(34), 1991, стор.2.


6 Блок "Демократична України" був утворений для координації дій демократичних сил під час виборів Президента України (1991 р.). Подальші спроби його відродження (1994 р., наприклад) були невдалими.


7 СДПУ була асоційованим членом НРУ в 1990-1992 рр.


8 Г. Кириндясов. Про права демократії. - "Вечірній Київ", N 286 (14101), 1990.


9 "Голос громадянина", N 3(34), 1991, стор. 2.


10 М. Павленко. В пошуках виходу з кризи. - "Вечірній Київ", N 63 (14178), 1991.


11 Хоча слід зазначити, що не всі поділяли таку думку, зокрема, делегат ІІ з`їзду А. Коваль зазначає, що нові еліти в ході революцій формуються, за В. Паретто, майже наполовину за рахунок старих еліт скинутих режимів. (Див.: Протокол ІІ (позачергового) з'їзду СДПУ. - Центральний партійний архів СДПУ(О)).


12 Там же.


13 Керівник Кримської регіональної парторганізації. У 1992 році очолив Демократичну партію Криму.


14 Об`єднання "Нова Україна" було утворене на початку 1992 року. За статутом об`єднання в ньому передбачалося як колективне, так і індивідуальне членство. Серед колективних членів об`єднання були ПДВУ, СДПУ, ОСДПУ, ЛДПУ, КДПУ (кадети), а також громадські об`єднання - УСС (студентська спілка), профспілка "Єдність" тощо. У 1993 році замість двох соціал-демократичних партій залишилась одна, у 1994 році до "НУ" увійшов ТКУ. ПДВУ та ТКУ взяли курс на об`єднання і монопартизацію "НУ". В лютому 1996 року ПДВУ та ТКУ стали єдиною партією - НДП і "НУ" була проголошена "народно-демократичним" об`єднанням. СДПУ була колективним членом "НУ" в 1992-1994 рр.


15 Частина делегатів з`їзду - О. Сугоняко, В. Вовк та інші - заявила про формування "соціально-ліберальної платформи", але після того, як вони не здобули підтримки, - залишили з`їзд. Слід зазначити, що ці деструктивні дії частини членів партії не справили особливого впливу на роботу партії в цілому.


16 У 1992-1998 рр. УСДМ очолював О. Мустафін, у 1998-2001 рр. - А. Бенедис. З 1999 року назва організації звучить як "Українська соціал-демократична молодь". УСДМ є членом USIY - молодіжного Соцінтерну.


17 Представник Молодіжної морської ліги (ММЛ), яка згодом стала Молодіжною партією Криму. ММЛ в 1992-1995 роках активно співпрацювала з СДПУ, а також складала переважну більшість Севастопольської міської парторганізації. Її представники О. Афонін (1992-1994) та В. Рябіка (1995-1996) були членами Правління СДПУ.


18 Слід зазначити, що Партія демократичного відродження України не була ідеологічно однорідною. У ПДВУ існувало дві течії - соціал-демократична (М. Попович, В. Хмелько, В. Філенко та інші) та ліберально-демократична (В. Гриньов та інші). Ці течії ніяк не оформлювалися, але постійно заважали керівництву партії з визначенням позицій з певних політичних питань. На початку 1993 року частина "соціал-демократичного" крила партії почала процес створення фракції та переговорів з СДПУ про можливі варіанти об`єднання. Але таке об`єднання не відбулось в повній мірі - до СДПУ приєдналися лише Луганська та частина Донецької організації. Навпаки, саме ліберально-демократична течія згодом втратила вагу і виділилась в окрему партію - Міжрегіональний блок реформ (МБР) під керівництвом В. Гриньова.


19 Частина членів УПС не погодилась з цим і наприкінці 1995 року партійна структура УПС була ними відновлена, очолює її з того часу С. Червонописький.





Про проект | Карта сайта | Контактна iнформацiя | Як вступити в СДПУ(О) | Статьи

© Iнтернет-сайт "Соцiал-демократiя в Українi" 2001 - 2010 р.

Зворотній зв'язок: sdpuocom@bigmir.net Прес-центр СДПУ(О): sdpuocom@bigmir.net

При повному або частковому використаннi посилання на www.sdpuo.com обов'язкове.


»  you can win lottery online at favbet.com