українськарусскийСвобода! Справедливiсть! Солiдарнiсть!
Соцiал-демократична партiя України (об`єднана)
контакти | карта сайту | про проект
Конкурс: Мільйон червоних троянд
Виступ Віталія Куліка

16.11.07 11:32

Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства


 


1. Новітні виклики лівому руху України


Друга половина 2000-х рр.. відзначилася введенням у лексикон української правлячої еліти терміну «конкурентоспроможності» держави. На перший погляд, у цьому немає нічого поганого. В умовах глобалізації держава має бути конкурентоспроможною. Але питання в іншому. Наскільки ефективно існуюча в Україні, та і в інших країнах СНД, інституційна структура дозволяє вирішити поставлену задачу.


В Україні декларують необхідність повернутися обличчям до людини, збільшити витрати на соціальні статті. Власне, як показала виборча кампанія 2007 року, наші політичні гравці висували саме цей концепт як основу своєї виборчої пропаганди. Але це декларації. Нам говорять: «Це відбудеться (тобто перехід до соціальної держави) тільки тоді, коли наша країна стане багатшою» (або точніше - «конкурентоспроможною»). А на практиці це реалізація жорстких неоліберальних реформ (ЖКГ-«реформа», посилення експлуатації тощо). Україна активно скидає з себе соціальні зобов'язання.


До чого це призводить? До зростання бідності, виникнення диких форм експлуатації найманих працівників, руйнування регламентованого сектора трудових відносин, розповсюдження дитячої праці, формування «сірої» зони трудових відносин, де роль держави максимально скорочена. Відбувається руйнування всього того, що залишилося від соціальних завоювань епохи соціалізму. Якщо завгодно, цей процес має не тільки соціально-економічне, а й аксіологічне значення. Адже руйнується те, що ми називаємо «позитивними цінностями комунізму» - поняття соціальна рівність і справедливість. Їм на зміну приходить комплекс уявлень, де домінує поняття «прибуток» і «успішність».


Зміна відносин власності та трансформація економічних відносин в Україні призвели до переформатування соціально-класової структури суспільства. На початку 2000 років у більшості регіонів відбулося прискорення приватизаційних процесів і розпаювання землі. За кілька років значною мірою було зруйновано соціальну сферу на селі, частина кваліфікованих робітників і селян переорієнтовувалися на неофіційну сферу економіки: стали найнятими робітниками в малому або середньому бізнесі, заробітчанами в близькому або далекому зарубіжжі. Крім того, значний відсоток громадян працює в нерегульованому секторі економіки, який пов'язаний з підвищеними ризиками (втрати роботи, зниження доходів, репресій з боку держави або працедавця тощо). Це – зона виживання.


Тільки у період із 2004 по 2007 рр. в Україні на 75% скоротилася зона, яку регулює Трудовий кодекс, ринку праці. Робітник отримує середню достатню зарплату, але змушений працювати ненормований робочий день, існує постійна небезпека втратити роботу, а отже, і опинитися за межею бідності. Перебуваючи в режимі постійної напруги, найманий працівник (особливо, якщо він має сім'ю і дітей) намагається уникати конфліктів із працедавцем – знижується його участь у політичному житті.


Прискорення політичного часу, квазіполітизація і наявність маніпулятивного інформаційного поля не залишає найманому робітнику часу і можливостей для раціонального осмислення процесів, які відбуваються в суспільстві. Він потрапляє в полон «легкого вибору» – споживає те, що пропонують медіа, що популярне і не загрожує особистому добробуту. Варто зазначити, що основа для такої ситуації була закладена самим характером суспільних відносин і суттю капіталізму, який будується в країнах СНД прискореними темпами.


На початку 2000 років в Україні розпочався процес прискореного руйнування освіти. Скорочували саме предмети соціально-політичної тематики, гуманітарні і економічні дисципліни «кастрували» – «з погляду економічної доцільності».


Руйнувалася сфера підготовки висококваліфікованих робочих кадрів. 2015 року в нашій державі потреба промисловості в кваліфікованій робочій силі задовольнятиметься лише на третину.


Відбувається деіндустріалізація країни. За 15 років незалежності в Україні було ліквідовано 12 млн робочих місць (безповоротно - 4 млн), передусім - в індустрії.


Скорочуються і соціальні послуги. Медицина стала фактично платною, неякісною і навіть, те, що залишилося скорочується швидкими темпами. За останніх 10 років мережа лікарняних закладів зменшилася в два рази через закриття і реорганізацію дільничних лікарень. Загальна кількість ліжок у медичних закладах України за цей період зменшилися майже на 1 млн.


Існує перелік питань, на які не дає однозначної відповіді чинне трудове законодавство як країн СНД, так і Європейська соціальна хартія або Євразійська соціальна хартія. Глобалізація спричинила ряд нових тенденцій на ринку праці: 


- змінюються підходи в розумінні категорії заробітної плати. Працедавці наполягають, що необхідно чітко розмежовувати поняття винагорода за працю, гарантії і компенсації. Найгострішою така проблема є у сфері регламентації праці працівників малого бізнесу, де взагалі відсутня будь-яка регламентація і гарантії прав найнятих робітників;


- збільшується гнучкість трудових відносин, держава і працедавець відмовляються від певного об'єму гарантій і компенсацій для найнятого робітника;


- стає нормою перехід від колективного договору до індивідуальних;


- розповсюджується прекарізация (позикова праця).


Не випадково за період панування капіталістичних відносин помітно скоротилася чисельність населення України внаслідок вимирання і еміграції, яка швидше нагадує евакуацію. З'явилися десятки тисяч бездомних дітей, катастрофічно збільшується кількість хворих на туберкульоз, СНІД та інші інфекційні захворювання, поширюються алкоголізм і наркоманія. Одним із головних наслідків становлення пострадянського капіталізму є здичавіння людини, тобто значне зниження морального, культурного і духовного рівня.


Компрадорський характер капіталістичного прошарку в Україні створює умови відкритості нашої держави перед зовнішнім управлінням. Метрополія (у нашому випадку – США) безперешкодно диктує свої умови політичній та економічній українській еліті. Звідси – втрата суверенітету.


З погляду «інтеграції в світову економіку», домогтися відносної конкурентної переваги нашій економіці можна лише за рахунок посилення експлуатації і, як наслідок, зниження рівня життя.


За такої ситуації єдиним шляхом зберегти острівці завоювань трудівників, а вони все ще залишаються, є опір. Саме опір глобалізації, соціальній несправедливості, наступу Капіталу як такого. У цьому і полягає головна місія лівого руху. Захистити свої завоювання, щоб йти до нових досягнень. Без виконання цього ключового завдання неможливо будувати практичну політичну роботу соціального і лівого руху.


 


2. Вікно можливостей


Маємо констатувати, що лівий рух в Україні має певне вікно можливостей, якими може скористатися лише за умови об’єднання зусиль.


А) Наявність соціального запиту на ліву ідею. Останніми роками можна спостерігати збільшення кількості громадян, які вважають найбільш близькими для себе соціалізм як ідеологічну течію (із 11% 2003 року до 16% 2006-го). Таку саму тенденцію можна спостерігати й щодо тих, хто симпатизує соціал-демократії (із 12,3% 2003 року до 15,1% 2006-го). Комунізм як ідеологічну течію, підтримує до 8,3%. Проте, загалом, лівий спектр ідеологічних симпатій громадян України залишається системою сполучених посудин. Отже, ми маємо електоральний простір, щонайменше в 30% громадян.


Б) Наявність низової соціальної активності.


Робітничий рух. Останнім часом спостерігається посилення робітничого руху. Тільки у одній Луганській області 2005 року відбулося близько 150 локальних акцій протесту на підприємствах, а 2006-го – 380, 2007 року (дані на 1.11.07) – 532! Отже, це означає посилення суперечностей праці і капіталу. З кожним роком ця тенденція посилюється. Збільшується і кількість учасників акцій, підвищується їх організованість, росте класова свідомість робітників.


Протестні ініціативи. Посилення класових суперечностей і боротьби найманих працівників за свої права накладає проекцію на загальну соціально-політичну ситуацію в Україні. У протестний рух втягуються раніше індиферентні верстви населення. Окрім цього, зростання кількості трудових конфліктів, активність профспілок і громадських ініціатив (наприклад, проти підвищення тарифів на ЖКП) призводить до того, що починає формуватися протестний, поки що не припартизований, соціальний простір.


За даними нашого моніторингу, 2005 року в Україні відбулося 7 534 протестних виступів, участь у кожному брали понад 100 активістів. 2006-го – 4 574 акції, 2007-го – 6 436. По суті йдеться про масовий протестний рух, який не вписувався в канонічні поняття «громадянського суспільства». Нові соціальні рухи відрізняються від чинних інститутів громадянського суспільства, вони активніші і мобільніші ніж НДО, а також менш піддаються маніпулюванню з боку грантодаваців.


Новий лівий молодіжний рух. У молодіжному рух також відбувається поворот у бік активної участі в протестному русі. Значна кількість молоді не задоволена своїм нинішнім становищем у суспільстві. Тільки 4% опитаних молодих людей віком від 18 до 25 років вважають що їхнє місце в суспільстві адекватне.


Особливо варто виділити антифашистський рух. Зростання ксенофобії, антисемітизму, нетерпимості в цілому, стало особливо відчутним за останні кілька років. В Україні розцвіли відверто нацистські субкультури, за підтримки місцевих ФПГ зросли великі ультраправі партії. Зараз протистояння помітне як на рівні встановлення контролю над футбольними фан-клубами, так і відчувається на вулицях крупних українських міст. Саме антифа, які входять зокрема в рух «Нові ліві», зараз стоять на вістрі боротьби з нацизмом в Україні, оскільки гламурні «марші проти расизму» на чолі з Валідом Арфушем і Савіком Шустером не знімають проблеми фактичного толерування нацизму з боку нинішньої української влади.


Від того, наскільки лівий рух зможе виробити адекватну потребам цього нового соціального руху політичну платформу і залежатиме наша перспектива.


 


3. Що заважає лівому руху об’єднатися?


1) Ідеологічно-політична криза лівого руху. Відомо, що будь-яка політична партія (а особливо ліва) є відображенням певних соціальних інтересів, спирається в своїй діяльності на конкретні соціальні групи і є їх представником на політичній арені. Отже, від адекватної артикуляції потреб власної соціальної групи залежить електоральний успіх партії. Проте жодна лівоцентристська або «ліва» партія не змогла запропонувати суспільству цілісну модель майбутнього розвитку України. По суті, йдеться про ідейну кризу лівого центру.


2) Існування партій великого капіталу у вигляді партій-трансформерів. Сьогодні партії капіталу виражають інтереси тільки 10% населення України, проте в їхніх руках сконцентровано 85% власності, необмежений медіа-ресурс і репресивні органи, вони контролюють владу. У разі їхнього об'єднання в так звану широку коаліцію, виникає спокуса прибрати головну перешкоду для просування капіталу у владі – ліві політичні сили, що виражають інтереси 90% населення (трудівників). Тому партії капіталу безсоромно використовують «ліву» риторику на виборах, витісняють ліві партії з активного політикуму. Сьогодні вони декларують гасла на межі націоналізації та перерозподілу національного багатства на користь простих громадян, а завтра вони забувають про передвиборчі обіцянки та обслуговують інтереси власних спонсорів.


3) Заміна лівого дискурсу – радикальним популізмом. Це не лише нинішня тенденція політичного життя України, а й основна загроза лівому руху. Радикальний популізм передбачає революційну фразу, гламуризацію політичної боротьби. Натомість соціалізм як ідейна течія, ґрунтує свою політичну лінію на основі системної політики, стратегічній перспективі, розрахованій на десятиліття. Користуючись сприятливою політичною кон’юнктурою, популістські проекти крупного капіталу спотворюють соціальний дискурс. Як наслідок, маємо спекуляції на темі оцінки історичної спадщини України, мовному питанні, правах та свободах людини.


4) Політичні амбіції та хвороба дрібнопартбудівництва. Основною перешкодою на шляху об’єднання Лівого руху є особисті амбіції лідерів лівих партій та відсутність дієвої комунікації партій та громадян. Здебільшого наші лівоцентристські партії є диванними партіями або структурами одного лідера. А лідери лівого центру, в основному переймаються існуванням у форматі «річчі у собі» (чи для себе). У результаті замість консолідації лівого руху маємо сепарацію та намагання виторгувати для себе одне-два прохідних місця у політичних проектах великого капіталу. Відмова від співпраці з єдиною парламентською лівою силою – КПУ.


5) Партії-спойлери. Звичайно, в лівому спектрі є низка партій-спойлерів, завдання яких - за кошти олігархічних кланів відкушувати від лівих незначні відсотки голосів. Проте не варто покладати відповідальність за кризу лівого соціального руху в Україні виключно на партії-спойлери.


 


У зв'язку з цим, для лівих формулюється принципове завдання: або програти поодинці, або об'єднатися. Звичайно, коли ми говоримо про об'єднання лівих сил, йдеться поки що не про організаційне злиття або створення партійного блоку. На порядку денному стоїть питання про формування єдиного лівого простору: політичного, комунікаційного, інформаційного.


Форматами такої консолідації на першому етапі можуть стати:


·                     створення мережі лівих інформаційних ресурсів (від елементарного взаємного розміщення багерів на сайтах, до створення спільного лівого інтернет-порталу);


·                     створення спільного медіа-майданчику у вигляді телепрограми на телеканалі з соціальної тематики:


·                     створення лівого експертного співтовариства, завданням якого мало б стати вироблення платформи консолідації лівого руху в Україні;


·                     створення постійно діючого круглого столу лівих політичних партій та ініціатив.


Це лише перші кроки до єднання лівих прогресивних сил українського суспільства. Якщо лівий рух зможе їх реалізувати в короткочасній перспективі, тільки тоді ми зможемо говорити про організаційне об’єднання. Але не об’єднання задля створення ще одного політпроекту, а для організації ефективного спротиву наступу Капіталу на права трудівників. Об’єднання заради перемоги лівого руху.


Про проект | Карта сайта | Контактна iнформацiя | Як вступити в СДПУ(О) | Статьи

© Iнтернет-сайт "Соцiал-демократiя в Українi" 2001 - 2010 р.

Зворотній зв'язок: sdpuocom@bigmir.net Прес-центр СДПУ(О): sdpuocom@bigmir.net

При повному або частковому використаннi посилання на www.sdpuo.com обов'язкове.


»